Міг бути "другий Євросоюз". Вітольд Фокін про розвал СРСР, Біловезьку угоду і що пішло не так

Вітольд Фокін згадує найскравіші та найважливіші моменти під час підписання Біловежських угод в 1991 році.

Рівно 30 років тому остаточно розпався найбільший геополітичний монстр – Радянський Союз. Банально констатувати, але світ змінився.

8 грудня 1991 року глави України, Білорусі та Російської Федерації підписали Біловезьку угоду про нове утворення трьох слов'янських країн – Співдружності Незалежних Держав (СНД). Старт новій історії незалежних республік дали і два підписи від української сторони – Леоніда Кравчука та Вітольда Фокіна.

Як з'явилися угоди? Чи були інші варіанти? Чи намагалася Москва завадити зустрічі? Чому створили саме СНД? Як історія могла піти іншим шляхом, "якби..."?

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Ексклюзивно для "Сьогодні" відповіді на ці та інші питання дав Вітольд Павлович Фокін – перший прем'єр-міністр незалежної України, учасник біловезьких подій 8 грудня 1991 року.

Що сталося у Біловезькій Пущі

30 років тому відбулася подія, яка радикально змінила всю політичну карту Європи та мала всесвітньо-історичне значення. Найбільші союзні республіки – Україна, Білорусь та Російська Федерація – виступили з вимогою змінити структуру Радянського Союзу, і ми зробили заяву, яка зняла з СРСР статус суб'єкта міжнародного права.

Республіки твердо вимагали права на використання своєї території, своїх Богом даних природно-кліматичних та мінерально-сировинних ресурсів, підкреслили своє повне право на провадження внутрішньої та зовнішньополітичної діяльності й, отже, заявили про необхідність надання їм суверенітету та повної незалежності.

Ці події обросли такою кількістю всіляких домислів, міфів, пліток, що стали просто "волохатими".

З чого розпочався розпад СРСР

Питання назрівало. Влітку 1991 року я виступив на засіданні Верховної Ради СРСР з пропозицією врахувати, що республіки, які утворили Радянський Союз, за минулий час перетворилися на такі розвинені суб'єкти міжнародного права з усякого погляду, що настав час поділитися з ними своїми повноваженнями.

Вітольд Фокін під час виступу з трибуни, 1990-ті роки.

Я висловив критичні зауваження на адресу голови Ради міністрів СРСР Миколи Івановича Рижкова, (дуже симпатична людина), але я йому сказав: "Миколо Івановичу, таким гіпертрофованим, неймовірно складним народно-господарським комплексом – Радянським Союзом – ефективно управляти з одного пульта неможливо".

А як зал у Раді відреагував?

Погано!

У стенограмі майже кожен абзац мого виступу супроводжувався вигуками та плесканням. Було таке правило "зганяти з трибуни". У стенограмі написано: "Пожвавлення в залі, лунають викрики незгоди".

Після виступу до мене підійшов Рижков і каже: "Я з такою повагою ставився до тебе, а ти мене так присоромив!"

Відповів йому: Хіба я вас критикував? Я критикував уряд, яким ви керували, а уряд працює неефективно".

У Радянському Союзі, про це знає весь світ, була лише одна реальна сила – Комуністична партія. Все, що вирішувалося на з'їздах партій, приймалося до виконання беззастережно. Система управління потребувала серйозної лібералізації.

У всякому разі, я без жалю вислуховував критику надміру запопадливих народних депутатів, але мною володіло відчуття людини, яка виконала свій обов'язок.

Дозрівала необхідність радикального оновлення союзного договору, прийнятого ще 1922 року.

Не хочу випинати роль України і тим більше свою особисту, але факт уперта річ: Україна забезпечувала 20% валового національного продукту і за цим показником, природно, поступалася лише РФ. А рівень життя в Україні був украй невисоким і не відповідав її внеску до загальносоюзної скарбнички. Задовго до Станіслава Говорухіна я зрозумів, що так далі жити не можна.

Леонід Кравчук та Михайло Горбачов під час перемовин щодо нового Союзного договора, 1991 рік.

Коли республіки стали вичікувати, не виявляючи інтересу до підписання Союзного договору, Горбачов викликав мене та Кравчука до себе. Кравчук тоді ще був головою Верховної Ради УРСР. Горбачов нам сказав: "Якщо ви підпишете – за вами підпишуть усі".

Кравчук заявив, що він не має повноважень від Верховної Ради і нічого не може підписати, а Фокін, якщо хоче – нехай підписує.

І я підписав, зробивши стільки застережень, що цей документ з моїм підписом та зауваженнями так і не побачив світу. Це було те, що треба було в моєму розумінні Україні.

Михайло Горбачов та Леонід Кравчук ручкаються у Борисполі, 1991 рік. / Фото: Валерій Соловьєв, УНІАН

Що викликало таку думку Горбачова про Україну?

Важко сказати, можливо те, що серед представників верховної влади країни було дуже багато вихідців з України. Кадровий потенціал, інтелектуальний рівень був дуже високий, але це моя версія.

"Слава богу, нас не закрили!" – фатальна зустріч із Горбачовим

Питання стояло так: ну підпишете, ну розпадеться Радянський Союз, а що потім?

Коли Горбачов востаннє запросив нас до себе в Ново-Огарьово, чомусь усім було наказано залишити машини на території Кремля і пересісти в автобус. До мене підсів Нурсултан Назарбаєв. Ми, перезираючись, розуміли один одного без слів. На душі було тривожно.

Небезпека витала у повітрі: чи не закриють нас там, назвавши змовниками, і цим справа скінчиться?

Коли під'їхали до місця призначення, одночасно дві стулки воріт відчинилися, ми в'їхали, а Нурсултан прошепотів: "Вітольде, так легко відчинилися двері перед нами, а чи відчиняться вони на вихід?" Розмова з Горбачовим не вийшла. Усі стояли на своєму.

Слава богу, нас не закрили, але коли ми виїжджали звідти, промайнула думка: "А чи не слід нам зібратися окремо, без Горбачова? Не всім, а спочатку хоча б слов'янським республікам".

І в той же момент Шушкевич, наче перехопивши мою думку, заявив: "Чого б вам не приїхати на кілька днів відпочити у Біловіжжя? Яке полювання там зараз, лижі, сніг…"

Пропозиція була, звичайно, звернена до Єльцина, але побічно поширилася і на нас із Кравчуком. З пропозицією погодився й Бурбуліс… Не говоритиму про реакцію Кравчука, бо просто не пам'ятаю, таки 30 років минуло. Але в душі з'явилося передчуття чогось дуже важливого, Україна мала шанс без війни та крові реалізувати свою національну ідею – "бути господарем на своїй землі".

Перші думки у Біловезькій Пущі

Коли ми їхали до Пущі, не знаю, про що думали всі інші, але я думав лише про те, як далі вести справу. Мене не турбували інші проблеми, у свідомості була лише думка про те, що Україна може отримати право бути суверенною, незалежною, соціальною та демократичною республікою.

Мисливська урядова садиба у центрі Біловежської Пущі в Булорусі. Саме там зібралися лідери РФ, Білорусі та України.

Я мав честь бути знайомим із прем'єр-міністром Індії Індірою Ганді. Вона якось вимовила слова, які я досі не можу забути.

Вона порівняла світ із самотнім човном у штормовому океані. У людей, що в човні, різні політичні ідеї, уподобання, моральні та моральні принципи, але тільки один вибір: або разом врятуватися, або разом загинути.

Приїхали до заповідної Біловезької Пущі, стали збиратися з думками, згодом нас усіх назвуть змовниками, відступниками, зрадниками – ми такими не були. І не було в нас наперед узгодженої однієї мети.

Перша ідея – конфедерація, як ЄС

Почали з підготовки м'якшого варіанту, зі створення союзу з конфедеративним устроєм, дуже схожим на Європейський Союз.

Присутні в цьому мене не підтримали. Дискусія точилася про головне: як називати угоду незалежних держав? Я категорично наполягав на "Союзі", решта пропонували "Співпраця", до кінця засідання в останній редакції залишилося "Союз незалежних держав".

Глави урядів та Верховних Рад від України, Білорусі та РФ за одним столом у Біловежськй Пущі. Ліворуч – Вітольд Фокін.

Про те, яка трансформація сталася далі, у своїй брошурі розповів академік Національної академії наук України Михайло Голубець.

Члени делегацій, які зібралися вранці, самовільно вирішили, що слово "Союз" "уже в печінках сидить" (дуже "важливий" аргумент!), і підготували до підписання документ, який називався "Угода про створення Співдружності Незалежних Держав".

Цю підміну я помітив останньої миті перед підписанням, обурився і почав сперечатися. Проте потім вирішив заради важливішого пожертвувати незначним – як виявилося, дарма. "Співдружність" – це звук, що ні до чого не зобов'язує. І невипадково, як виявилося, фактично жодна стаття не була виконана і СНД не принесла користі жодній державі. Недарма кажуть: "Як ви назвете корабель, так корабель і попливе". От і припливли...

Що було в чернетках

На той час уже існував Європейський Союз. Мені подобалися його структура та статут. Це було цивілізоване поєднання рівноправних держав. А надто, через три тижні після Біловезької угоди був прийнятий новий статут Європейського Союзу, в якому я з гордістю прочитав багато положень, які я пропонував внести в угоду між Україною, Білоруссю та Росією.

У мене збереглися чернетки документа, підписаного главами урядів – Бурбулісом, Кебічем і мною.

Вітольд Фокін під час підписання документів у Біловежській Пущі у 1991 році.

Там є такий пункт: "Проводити скоординовані радикальні економічні реформи, створені задля створення повноцінних ринкових механізмів, трансформація відносин власності, забезпечення свободи підприємництва".

І далі: "Утриматися від будь-яких дій, які б завдали економічної шкоди одне одному". Насправді це виконано?

Це майже те саме, що записано у 37-й статті статуту ЄС.

Далі: "Будувати економічні відносини та розрахунки на основі наявної грошової одиниці – карбованця. Впроваджувати національні валюти на підставі спеціальних угод, які б гарантували суворе дотримання економічних інтересів сторін".

Те саме у статуті ЄС – стаття 3.

Ніхто не збирався ці умовиводи виконувати, оскільки вони були обов'язкові до виконання.

Телефонував маршал, летіли різними літаками

Пишуть, що в момент підписання угоди була небезпека, що можуть завадити цьому будь-якої миті. Є багато домислів. Наприклад, що у вас у Біловезькій Пущі були гелікоптери, щоб полетіти на них у Польщу в разі провального сценарію… Чи справді був план Б?

Наскільки я обізнаний, це були просто страшилки, хоча деяких запобіжних заходів було вжито. Тож летіли назад кожен своїм бортом.

Збираючись, запитав генерала Коржакова: "Куди ви збираєтеся летіти?". "Як зазвичай, на Шереметьєво", – відповів він. "А не побоюєтеся?" – перепитав я. Як відомо, вони полетіли на військовий аеродром, а їх уже чекали в Шереметьєві.

А в Україні хтось чекав?

Про це розповідає Кравчук. Не хочу його спростовувати. За його словами, його охорона була вже організована. Не бачив, вигадувати не стану.

Леонід Кравчук та Борис Єльцин у Біовежській Пущі. Праворуч на задньому фоні – Вітольд Фокін, 1991 рік.

А зібратися тоді вам чому дозволили взагалі там? Невже все було так секретно?

Якоїсь особливої таємності не було. Знав про це, наприклад, маршал Шапошников, який телефонував мені відразу ж після прибуття у Віскулі. Він цікавився, що очікується від нашої зустрічі і яка буде його доля після радикальних змін. Я дав якусь ухильну відповідь, бо сам ще точно не знав, чим закінчиться біловезька зустріч. Хоча сам я був упевнений у необхідності мати одну стратегічну оборону та колективний захист кордонів.

А що він відповів, не пам'ятаєте?

Він загалом заспокоївся.

Не повірив вам про своє майбутнє?

Загалом він не підтримав наші наміри.

Український варіант угод втрачено?!

Принагідне питання: хтось знає, де оригінал Біловезької угоди? Оригінал.

А ви знаєте?

Думаю, що знаю. До цього ситуація була такою: років п'ять тому в інтерв'ю із журналістом я помітив, що найважливіший документ епохи ніхто в оригіналі не читав, хоча він мав бути написаний трьома мовами – російською, українською та білоруською.

Підписували лише один екземпляр – російською мовою.

Леонід Кравчук, Станіслав Шушкевич та Борис Єльцин під час зустрічі у Біловежській Пущі. Грудень, 1991 рік.

Коли ми вже збиралися відлітати, я питаю В'ячеслава Кебіча, де наш екземпляр, він відповів: "Його друкують, ми його завтра вам надішлемо". Вже після мого інтерв'ю для "Комсомольської правди" вони намагалися знайти документи, але марно.

Хто насправді зруйнував Радянський Союз

Незадовго до смерті Ленін заявив, що радянська влада зміцнилася настільки, що їй не страшні жодні зовнішні сили, і зруйнувати радянську владу можуть лише комуністи. Він виявився провидцем.

Офіційно вважається, що оголошена Горбачовим перебудова, яка загалом і привела до руйнації країни, була необхідна, тому що система планування в СРСР завела народно-господарський комплекс у безвихідь, що стало причиною застою. А чи був застій?

Я звик вірити цифрам. Так показники свідчать, що останній рік перед перебудовою валовий національний продукт СРСР зріс на 3,5%. Не впав, а виріс!

Але це був період "холодної війни", задля збереження паритету в озброєннях Радянський Союз мусив відраховувати на військові потреби 15% приросту. Складіть 15 + 3,5 = 18,5%. І це – застій?

Тоді давайте подивимося: за цей період США забезпечували щорічний приріст на 3,19%. І ніхто не посипав голову попелом. Отже, не перебудовою треба було займатись, а радикально лібералізувати систему державного планування.

На зміну директивному плануванню мало прийти індикативне, рекомендаційне, прогнозне планування, але не ліквідувати його взагалі, бо державне планування було становим хребтом радянської економіки. Адже не спалюють ліс, якщо там завелися вовки.

Чому немає приводу для радості

З політичної карти світу зникла країна, яку одні називали "імперією зла", а інші, і таких також багато, – оплотом світу.

Я не відчуваю ностальгії за минулим і не жалкую про зроблене. Навіть більше, з кожним роком переконуюсь, що якби можна було повернутися назад на 30 років – я зробив би те саме.

Водночас, підписуючи найважливіший документ епохи, я радості не відчував. На те є три причини: по-перше, тепер отримує розвиток і поширюється з неймовірною швидкістю процес глобалізації. Після розпаду Радянського Союзу змінилася полярність світу, світ утратив сталість. Він не став кращим, не став безпечнішим.

Намагаючись бути об'єктивним, зауважу: Горбачов, досягнувши вершини влади, ухвалив низку надзвичайно важливих рішень.

По-футбольному, "в один дотик" покінчив із "холодною війною" і налагодив стосунки із США, радянські солдати пішли з Афганістану, упав Берлінський мур, розпався Варшавський договір. Однак мені не зрозуміло, чому залишилося НАТО, яке створювалося як тимчасовий союз для захисту країн Атлантичного регіону.

Друга причина – залишилася лише у спогадах країна, народи якої відіграли вирішальну роль у перемозі над фашизмом. Ніхто мене не переконає у протилежному. Звичайно, коаліція, що брала участь у Другій світовій війні, виконала свої союзні зобов'язання, але основний тягар, основний внесок у перемогу зробили народи СРСР. Неприпустимо випинати роль будь-якої республіки.

І третя причина – пішла в небуття країна, якій вірою і правдою я служив упродовж десятиліть, у 16 років спустившись у шахту.

У цьому була історична закономірність: більше існувати неефективна система управління суспільством морального права не мала.

Чому Україна так і не увійшла до СНД

16-17 листопада у Відні відбувся дуже цікавий з усіх поглядів захід – симпозіум, присвячений 30-річчю біловезьких подій. Величезна робота та ініціатива щодо його організації належить Мартіну Сайдіку, який був модератором проведення зустрічей у ТКГ. Дуже розумна, талановита, спокійна і глибока людина. Він зумів забезпечити присутність на цьому симпозіумі, крім Кравчука, який тяжко хворіє, усіх підписантів цього документа, що залишилися живими.

Крім мене, був Геннадій Бурбуліс, міністр закордонних справ Білорусі на той час Кравченко. На екрані брав участь Шушкевич. Аудиторія була нечисленна, але вельми гонорова. Були й посли США, Німеччини, Китаю. Люди дуже впливові, хоч і з приставкою "екс".

Що тепер відбувається з Україною в СНД? Чому ми були засновниками, але так і не наважились ратифікувати Статут Співдружності?

Тут я був солідарний з Кравчуком і не хотів, щоб над нами тяжів якийсь вищий орган управління, який би обмежував діяльність національних органів управління.

Я був свідомим противником будь-якого патерналізму, спочатку передбачалося в Мінську створити своєрідну Раду міністрів, з відповідними структурними підрозділами і навіть прем'єр-міністром. Ці пропозиції були рішуче відкинуті.

Чи можливо, що через десять, п'ятдесят чи сто років ми все ж таки формалізуємо відносини з Білоруссю та Росією? Нині їх, м'яко кажучи, немає. Якщо це колись станеться, то як ми маємо передомовитися?

Поживемо – побачимо. Я не Кассандра і прогнози робити не наважуюсь, хоча, звісно, як слов'янин, хотів би, щоб наші народи жили в мирі та дружбі. Не так, як зараз, а на вищому рівні.