"На Донбасі – катастрофа, під загрозою 5 млн людей": Вітольд Фокін про головну проблему ОРДЛО та мирний план

Перший прем'єр-міністр України Вітольд Фокін пояснив, які проблеми Донбасу хотів вирішити під час Мінських перемовин / Фото: Колаж: Сьогодні

Вітольд Фокін погодився дати велике інтерв'ю до 30-річчя підписання Біловезьких угод. Того дня стався останній поштовх Радянського Союзу у прірву історії. Тоді, 8 грудня 1991 року, на державній дачі Віскулі в Білорусі зібралися представники України, Білорусі та Російської Федерації. З нашого боку підписи поставили перший президент незалежної України Леонід Кравчук та тодішній глава уряду і наш співрозмовник – Вітольд Фокін.

У першій частині інтерв'ю ми поговорили про те, як взагалі з'явилися Біловезькі угоди, що відбувалося того дня і чому історія могла піти інакше, якби...

А друга частина розмови – про те, що ми бачимо сьогодні в Україні. У серпні 2020 року Вітольд Фокін, який пропрацював понад 20 років у гірничій промисловості на Донбасі, відгукнувся на пропозицію Леоніда Кравчука повернутися у велику політику на посаду заступника голови української делегації у Тристоронній контактній групі у Мінських переговорах.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Але плани поламалися. Першого місяця роботи Фокін запам'ятався низкою гучних заяв, які й "оформили" йому відставку. Перший прем'єр-міністр України запропонував амністію, заговорив про місцеві вибори до ОРДЛО і, як пишуть ЗМІ, неоднозначно висловився про війну з Росією.

Резонансні заяви помножилися на чутки, що високу посаду Вітольд Фокін нібито отримав завдяки дружбі своєї онуки, співачки Маші Фокіної, з головою Офісу президента Андрієм Єрмаком Але, як не дивно, саме Єрмак одним із перших висловився про його відставку. А глава МВС Арсен Аваков взагалі запропонував Фокіну повернутися на пенсію.

30 вересня президент Володимир Зеленський дав команду: забрати Вітольда Фокіна з переговорів щодо Донбасу.

Через рік можемо зробити висновки та поговорити без гонитви за хайпом. А що ж тоді пропонував Фокін? Що робити з Донбасом та Кримом? Чи, можливо, рішення Зеленського про відставку було вірним?

Давайте розбиратися і питати про Крим, Донбас та інші "гострі кути".

Далі – пряма мова Вітольда Фокіна.

Що робити з Кримом

- Мені багато чого незрозуміло. Начебто не дурнем народився, а зрозуміти не можу: чому Крим, який я і переважна більшість українців, як і раніше, вважаємо нашим, самі ж екологічно знищуємо? Адже позбавляючи півострів води, ми прирікаємо не лише людей страждати від спраги, а й знищуємо його унікальну природу, ризикуючи перетворити Крим на пустелю.

Яку мету мають зловмисники, що підривають опори високовольтних передач?

Ми погано знаємо географію, забуваючи, що Дніпро бере початок на Валдайській височині. Чи можемо ми розраховувати на любов і відданість кримчан до України, позбавляючи їх води?

Міністр реінтеграції Ірина Верещук заявила, що це неможливо через окупацію Росією. Є думка, що води вистачило б для населення Криму, якби Москва не використовувала її для військової промисловості на півострові... Що скажете?

Так, це відомо, що Росія використовує Крим як військову базу, але якщо ми не дамо Криму води – що, військова база зникне? Адже страждатимуть наші люди, а не російські військовослужбовці.

На цьому ми могли б зробити чудовий бізнес.

Воду до Криму давати не безкоштовно, а за розрахованим тарифом. Ну чому не заробити на цьому не копійку, а добрі гроші, яких так не вистачає?

Хтось обов'язково поставить питання: чий Крим? Ви як вважаєте, чий Крим, га?

Юридично – Крим український. Фактично, у нас немає доступу туди через Росію.

У мене інша відповідь! Що таке країна та держава? Багато хто вважає, що це синоніми. Нічого подібного! Держава – це тимчасова політична система, яка може змінюватися щоп'ять років, залежно від того, хто зійшов на престол. А країна – це та частина суші та акваторії, яка є Батьківщиною, яка віками служила нашим предкам.

Країна – це земля, полита кров'ю і потім наших батьків і дідів, і кожен, хто вважає себе людиною, має бути відданий їй як святині. Протягом століть територія нинішньої України належала варязьким конунгам, Великому князівству Литовському, Речі Посполитій, була татаро-монгольським улусом і завжди залишалася нашою землею, Батьківщиною.

Кому належить Крим? Нащадкам тих, хто мешкає там, працює, хто під час Великої Вітчизняної війни захищав цю землю від агресорів. Крим належить тим, хто протягом століть рясно зрошував її власною кров'ю і потім, перетворюючи цю землю на чудовий сад, перлину Чорномор'я.

І той, хто намагається залишити Крим без води, навряд чи має право називати себе патріотом.

Воювати треба не лише за землю, а може й не так за землю, як за душі, свідомість людей! Ми повинні повернути довіру кримчан до України. Це моя особиста думка.

Завершуючи тему Криму: я теж іноді чую таку думку, що Україна має довести Криму...

Так ми ж діємо навпаки!

А в протилежний бік це хіба не працює? Чи повинен Крим довести решті України, що хоче повернутися і любить Україну?

Поки ми позбавляємо населення Криму води, краще про це їх не запитувати: відповідь завідомо буде не на нашу користь, на жаль.

Що встиг зробити в ТКГ з питань Донбасу

Влітку 2020 року ви близько місяця пробули у Тристоронній контактній групі з питань Донбасу на посаді заступника делегації. Потім вас було відправлено у відставку указом президента Володимира Зеленського. Що трапилося?

Я дав згоду увійти до складу ТКГ після тривалих роздумів та умовлянь. З усією відповідальністю заявляю, що Андрій Єрмак до мого призначення жодного стосунку не має. Той, хто це вигадав – нехай харчується власною отрутою, він став джерелом зловмисних чуток.

Я познайомився з ним приблизно за два роки до цих подій і більше жодних контактів з ним не мав.

Пропозицію мені зробив Леонід Кравчук, він приїхав до мене і ми кілька годин провели у розмові.

Він поділяв мої позиції, я цілком був згоден із ним із низки принципових питань. Ми розуміли, що країні потрібен реальний мир, а не імітація прагнення до миру. І мир нам потрібний не за будь-яку ціну і не йшлося про капітуляцію.

Не знаю, як Леонід Макарович, а я й досі залишаюся при своїй думці. До речі, за короткий час мого перебування в ТКГ я хотів би наголосити на конструктивній позиції Офісу президента, яка передбачала створення консультативної групи для ведення переговорів з лідерами квазіреспублік.

Без переговорного процесу ніякий розумний мир неможливий.

За класикою більшість війн починалися з ультиматуму та закінчувалися конструктивними переговорами. Усі війни, крім беззастережної капітуляції, про яку не йдеться.

Про катастрофу, що насувається на Донбасі

Моє перебування у ТКГ нічим особливим не відзначено. Єдине, що я встиг, – порушити питання про екологічну катастрофу, що насувається на Донбасі через те, що влада втратила контроль за відкачуванням води із затоплених шахт. Це не вода, а шкідливі розчини всіх мінеральних солей, які містять ізотопи радіоактивних речовин.

Якщо ця вода потрапить до Сіверського Дінця без очищення, то будуть виведені з ладу та непридатні для використання водозабори на території, де приживають близько 5 млн людей.

Але й цим не скінчиться: під загрозою перебувають Азовське море, Причорномор'я, а там і до Середземного моря недалеко.

Про пропозицію провести амністію

Серйозні розбіжності виникли через мою позицію щодо амністії. Милосердя – привілей переможців, жадоба помсти – доля переможених та слабких. Наполягаючи на загальній амністії, я жодним чином не мав на увазі пробачити злочини нелюдам, ґвалтівникам, мародерам. Справедливість закону – невідворотність покарання.

В 1952 році парламент Франції оголосив загальну амністію зрадникам народу Франції, звільнивши тисячі держслужбовців і два десятки тисяч колабораціоністів, що співпрацювали з гітлерівським режимом. А ката єврейського народу Ейхмана Моссад розшукав 1964-го і стратив негідника.

Звісно, після припинення військових дій мають бути створені слідчі групи, які б шукали зрадників і віддавали їх на суд народу на кшталт Нюренберзького процесу над нацистськими злочинцями.

Але ті, хто наполягає на створенні фільтраційних таборів для всіх воюючих, свідомо чи мимоволі гальмує укладання миру, сприяє загибелі наших воїнів. Адже якщо заявити, що амністії не буде, то будь-яка озброєна людина захищатиме себе та свою сім'ю до останнього патрона.

Що робити з особливим статусом

Розбіжності виникали і щодо особливого статусу Донбасу. Більш ніж дивно, адже ця вимога прописана у 4-му пункті комплексу заходів щодо виконання Мінської угоди, безальтернативність якої визнається всіма.

А чому саме Донбасу? З такою логікою чи можемо ми розмірковувати про особливий статус іншим регіонам України?

Та тому, що Донбас є жертвою війни, де знищено всю інфраструктуру, житловий фонд, підприємства важкої індустрії...

І якщо одна Україна відроджуватиме Донбас, то на це підуть сторіччя.

А той, хто хоче поширити особливий статус і на інші регіони України, уподібнюється до нетямущого чарівника Хоттабича, який кожному футболісту на полі дав по м'ячу, щоб вони не бігали один за одним.

Про перші кроки до миру

А на конференції онлайн у ТКГ я говорив лише про затоплені шахти. На місці нинішньої влади я оголосив би Донбас міжнародною зоною гуманітарної та екологічної катастрофи в межах півдня Європи та північної частини Близького Сходу. Вся ця територія наражаэться на реальну небезпеку.

Усі країни Європи мають бути стурбовані ймовірністю катастрофи.

Потрібно думати про найближчу перспективу життя густонаселеної території Приазов'я, потрібно розробити та затвердити концепцію будівництва водоводу з Каховського водосховища до Маріуполя та Бердянська. У мене є напрацювання технічного завдання.

Проєкт може бути дуже недорогим, близько 1 млрд доларів.

Якщо розпочати роботу без зволікання, то незабаром курортні зони та східна частина Донецького басейну отримають якісну питну воду.

Нехай це буде перший крок налагодження стосунків із жителями Донбасу. Потрібно повернути їхню довіру до української влади.

Мені все більше здається, що наша країна певною мірою стала заручницею світового протистояння і тому має право розраховувати на реальну допомогу не ефемерних партнерів та доброзичливців, а від усіх держав, зацікавлених у запобіганні загальноєвропейській катастрофі.

Донбас відновлювати доведеться, але не у колишньому його вигляді. Нехай роль індустріального гіганта залишиться в історії нашої країни як нагадування на майбутнє.

Донбас потрібно перетворити на квітучий регіон із високим індексом щастя для населення. А для цього будуть потрібні великі капітали, яких Україна не має.

Потрібно зупинити процес розпродажу в розлив і навинос за мізерну плату Богом даної нам землі. Потрібно радикально змінити систему землекористування. Ще за часів Стародавнього Риму широко використовувався метод, названий суперфіцієм, коли інвестору надається можливість облюбувати та вибрати територію, яку він, за погодженням із владою, хоче використовувати для створення виробничих та інфраструктурних об'єктів на певний період чи у безстрокове користування. Він стає беззаперечним власником всього, що на цій території збудовано, посаджено, створено.

Цю нерухомість він може продати, обміняти, використати під заставу, передати у спадок. Проте земля залишається у власності держави. Власник продуктивних сил відповідає за створення робочих місць, вносить відповідні податки до бюджету, тобто живе за українськими законами. Думаю, що за сприятливого збігу обставин інвестори дійсно стоятимуть у черзі розмістити свій капітал, як і мріяв наш нинішній президент.

На жаль, все це відносно в далекій перспективі, а жителі Донбасу вже страждають, потребують усього, відчувають безвихідь.

Утікаючи від смертельної небезпеки, багато хто з них розпорошився по всій Україні. Потрібно визнати, що ці знедолені люди, в принципі, нікому не потрібні, я нікого не хочу цим дорікати. На тлі колосальних труднощів і політичних, і фінансових, і пов'язаних з пандемією величезна частина населення України не живе, а виживає як може, тому вони не здатні на суттєву допомогу біженцям.

Чим займається після відходу з ТКГ

У березні 2021 року ми з сином створили Центр координації соціальної допомоги з офісами у Києві, Маріуполі та Бахмуті, де досвідчені юристи, психологи, лікарі надають консультативну підтримку мешканцям. Роблять це абсолютно безкоштовно. Це добре, сотні людей, які звернулися до нас, з вдячністю відгукуються про допомогу, яку отримали. Проте не менш гостро вони потребують матеріальної, фінансової допомоги.

Держава сама тримається "ледь-ледь душа в тілі".

Я розраховую лише на допомогу бізнесу. Чесно скажу, недоречний зараз закон про олігархів. В моєму розумінні, тільки вони могли б бути потужним локомотивом, щоб витягти з нужди мільйони людей, і зокрема – мешканців Донбасу.